Питання реформування галузі, перші кроки реалізації пілотних проектів у трьох областях — Дніпропетровській, Донецькій та Вінницькій, викликали жваве обговорення. У ході виконання пілотних проектів виникає немало питань, особливо по сільській медицині, обговорюються й інші аспекти реформування. У «Вашому здоров’ї» виступили організатори охорони здоров’я різних рівнів, фахівці практичної медицини. А якою є думка наших науковців? Наш кореспондент зустрівся і мав розмову із завідувачем кафедри загальної хірургії Медичного університету Української асоціації народної медицини доктором медичних наук, заслуженим діячем науки і техніки України, лауреатом Державної премії України професором Володимиром СКИБОЮ.

— Володимире Вікторовичу, ваша кафедра працює на базі однієї з лікарень столиці. Що відбувається на лікарняному рівні? Який маємо поступ у загальному процесі реформування, які проблеми всієї системи охорони здоров’я? І які, на Вашу думку, шляхи модернізації галузі, аби вона була привабливою не лише для хворих, а й для медперсоналу, чого не скажеш про сьогоднішній день?
— На відміну від багатьох наших організаторів охорони здоров’я, я не стану зациклюватися на темі недофінансування галузі, темі, яка давно вже стала банальною. Звичайно, недостатнє фінансування гальмує поступ, але, на мій погляд, дається взнаки й відсутність професійного менеджменту у нашій медицині. Наведу відомі дані: за останні шість-сім років фінансування охорони здоров’я у нас зросло в шість разів, а де результат? Ті кошти, що маємо, використовуються далеко не раціонально. Про це багато писали і говорили.
Кошти потрібно використовувати на те, що справді потрібно, по-розумному, з господарським розрахунком. А в нас все ще живуть і процвітають стереотипи минулих часів, коли організатори охорони здоров’я знали: попросиш у держави — дасть грошей. А нині нічого розраховувати на державу, вона не буде заохочувати марнотратство, та й не зможе, бо державна скарбниця напівпорожня.
— Модна нині тема — страхова медицина…
— Це не панацея від усіх бід. Якщо продовжуватимемо безгосподарно витрачати кошти, не допоможе жодна страхова медицина. До речі, в Україні більш доцільною була б передоплатна медицина, яка є більш доступною населенню — дороговартісну медицину допомагає зробити доступною пересічним громадянам. Якось ми говорили про це з нашим хірургом вищої категорії Давидом Ногою, котрий пройшов стажування у двох університетах США, є магістром бізнес-адміністрування. Ми говорили про те, що хоч скільки було б балачок про оптимізацію ліжкового фонду медичних закладів, а факт лишається фактом: 80 відсотків від загального бюджетного фінансування йде на стаціонари, 15 — на поліклініку, 5 відсотків — на швидку допомогу.
Зарубіжні експерти, наші колеги, були дуже здивовані таким розподілом коштів, структурою наших медичних закладів. Екс-гендиректор однієї відомої структури США Халфдан Майєр називав наші лікарні «палацами хвороб», тому що кінцева мета перебування хворого у нас — лікування хвороб, а не досягнення здоров’я, у нас недооцінюють профілактику, пропаганду здорового способу життя. А один із західних фахівців, архітектор із США, залучений до планування будівництва нових медичних закладів в Україні, був вражений неекономічністю чинних норм. У колишньому Союзі захоплювалися такими «палацами», гігантоманія тоді взагалі була в моді, економічний бік справи нікого не цікавив, мовляв, країна багата, оплатить будь-які витрати. Ось і маємо. Ну, навіщо нам оті роздуті стаціонари з порожніми ліжками, які не працюють, а лише поглинають бюджетні кошти?
— Ваші уявні опоненти, Володимире Вікторовичу, можуть сказати: лікувати ж хворих потрібно? А їх у нас стає дедалі більше…
— То хіба ж у такому разі потрібно плодити ліжка? Хворих більшає, але ж і світова, і вітчизняна медицина не стоїть на місці, стрімко рухається вперед. Маємо низку новітніх лікувальних і діагностичних технологій, застосування яких дає змогу різко скоротити термін перебування хворого на лікарняному ліжку, про що ще два десятки років тому ми могли лише мріяти. На жаль, у нас не скрізь так. У багатьох стаціонарах прооперований з приводу холециститу відлежується ще добрий тиждень, тоді як у США прооперовану дитину з чотирма вадами серця виписують з лікарні вже на третій день. На цьому тлі бачимо, які в нас ще невикористані можливості.
— Нині багато розмов про запровадження лікувальних протоколів…
— Це для нас є позитивним кроком. Але нерідко ті протоколи розробляються на базі старих норм і уявлень про можливості лікування, чим штучно видовжується термін перебування хворих у стаціонарі, а звідси й необґрунтовані витрати бюджетних коштів. Не завжди протоколи встигають за поступом медицини, враховують появу новітнього інноваційного обладнання, застосування якого дає змогу працювати у зовсім інших параметрах. А хіба сам той факт, що в багатьох цивілізованих країнах пацієнти отримують медичну допомогу на амбулаторному рівні, не може бути прикладом для нас? В економічному плані це були б мільярдні заощадження бюджетних коштів, яких нам постійно бракує. Ще раз скажу: професійний менеджмент у медицині — ось те, чого нам сьогодні бракує. Ось хоча б у такій суперважливій справі, як добір кадрів — основі основ. Кого у нас зазвичай призначають головним лікарем лікарні? Терапевта, уролога, інших фахівців. А за законами сучасного маркетингу за кермом лікувального закладу мав би стояти не просто лікар, а управлінець, якого б готували до управлінської діяльності ще зі студентської лави.
— Дозволю собі некоректне запитання, Володимире Вікторовичу: якби Вас, професора-хірурга, призначили головлікарем лікарні, яким був би результат?
— Скажу: я б її успішно розвалив, бо мене вчили саме на хірурга, а не на управлінця.
— Ну, щодо можливого розвалу роботи, то тут Ви, професоре, явно скромні. Торкнемося іншої теми. Амбулаторний рівень у нас останнім часом тісно пов’язується з діяльністю сімейного лікаря. Яким Ви його бачите?
— Це лікар, здатний у 80—90 випадках із 100 надати хворому амбулаторну допомогу. Він «земський» лікар: це не тільки терапевт, травматолог на амбулаторному рівні, педіатр, гінеколог, а ще й хірург, здатний зробити нескладну операцію, а й координатор, який у разі потреби не тільки знає, куди направити хворого, а й простежити, як у стаціонарі вестимуть хворого. Справжній сімейний лікар міг би значною мірою звільнити багатьох «вузьких» спеціалістів від зайвого навантаження. Сімейний лікар у моєму розумінні виявляє чинники ризику поширених захворювань, з метою профілактики здійснює й корекцію способу життя своїх пацієнтів, є помітною постаттю в складній системі охорони здоров’я, медико-санітарного, медичного забезпечення.
— Чудовий образ. Але це в ідеалі. А як у нас в реальності?
— Не хотілося б про це говорити, але що поробиш… Підміна понять іноді відбувається вже у медичному ВНЗ: кафедра змінила табличку «терапії» на «сімейної медицини». Чи вийде з такого медичного навчального закладу справжній сімейний лікар? Ні.
— Підсумуємо нашу розмову. З чого, на Ваш погляд, слід почати зміни на краще в нашій медицині?
— З первинної ланки, у якій у всьому цивілізованому світі лікується 80—90 відсотків хворих. Ось нині у нас багато розмов про пілотні проекти трьох областей і м. Києва. Області — це добре, але, на мою думку, модель первинної ланки варто було б відпрацювати й на одній-другій амбулаторії, аби ту обкатану, перевірену практикою модель можна було б поширити і на всю державу. Тим більше, що саме щодо первинної ланки, особливо в сільській місцевості, у нас і виникає найбільше непорозумінь.